In English: Ivan on folk heroes
Вік: Добре, для початку, чи можеш ти просто коротко розповісти — «хто ти»? Своє ім’я, де ти живеш в Україні?
Іван: Добре, я — [Прізвище приховано] Іван, тобто Іван [Прізвище приховано] по-англійськи ми кажемо по-іншому, бо в українській мові зазвичай спочатку йде прізвище. По-англійськи зазвичай спочатку йде ім’я, якось так. Я киянин, живу тут майже 30 років, відколи народився. Я репетитор з української мови. Викладаю українську іноземцям, а також викладаю англійську українцям.
Вік: Чудово, дякую. Давай перейдемо до справи. Як ти зазвичай отримуєш новини про поточний стан повномасштабного вторгнення?
Іван: Зазвичай переглядаю стрічку новин у різних Telegram-каналах. Іноді гортаю Instagram, коли мої друзі чи знайомі щось публікують, наче так? Також буває X, який раніше був Twitter, а тепер X — вже не знаю, як його називати <сміється>. Іноді це TikTok чи YouTube, просто якісь короткі відео. Ну і все, телевізор я ніколи не дивлюся. У мене вдома він навіть не працює. Не підключений <сміється>. Але загалом, мабуть, це все.
Вік: Зрозуміло. Коли ти переглядаєш матеріали в соціальних мережах, ті новини, які споживаєш, — ти часто бачиш історії про вчинки окремих людей?
Іван: Я б сказав, що зараз ми бачимо це рідше, але в перший-другий рік повномасштабного вторгнення — так, це траплялося дуже часто. Кожні кілька місяців або через місяць з’являвся якийсь народний герой або символ, і я думаю, що тоді всі чули про Привид Києва, всі чули про бабусю з банкою маринованих огірків. Мені здається, усі ці історії почали з’являтися, думаю, у березні. Здається, у лютому нічого такого не було. Не було якихось, знаєш, імен чи чогось такого. Але от у березні-квітні з’явилися ці символи опору.
Вік: Чи міг би ти розповісти мені — наскільки пам’ятаєш — історію Привида Києва?
Іван: Пам’ятаю, що кожен другий день ми отримували повідомлення, що, мовляв, є такий киянин, який літає на реактивному літаку й виграє всі повітряні бої. І через день надходили повідомлення, що він збив два російські літаки, один російський літак, три російські літаки. Точних цифр я вже не пам’ятаю, але загалом він був досить успішним. І тривало це кілька тижнів — якщо правильно пам’ятаю, можливо, навіть кілька місяців, бо, знаєш, увесь цей час під час війни якось злипся в певні періоди: до якоїсь події та після неї.
Наприклад, у моїй голові є період першого нападу, що стався у лютому, а потім — від лютого до квітня, або час, коли ми відбили їх від Київської та Харківської областей, потім щось відбувалося, потім відбили їх від Херсона. І я пам’ятаю це не днями, тижнями чи місяцями, а якимись часовими відрізками.
То от у той перший відрізок, до того як їх відкинули від Києва, і був Привид Києва. Думаю, він знищив, або як це по-воєнному… ліквідував <сміється>, ліквідував понад 10–15 ворожих літаків, що є дуже непоганим результатом. У якийсь момент він зник. А потім, думаю десь наприкінці літа або восени, з’явилося повідомлення про те, що його ліквідували вороги. Відтак люди почали казати, що це був не один чоловік, а ціла команда. Але я не знаю правди.
Але так, я чув, що в українській льотній школі було багато гарних пілотів, і що на різних міжнародних, е-е, льотних змаганнях? Де люди показують трюки й усе таке — там було багато українських пілотів. Я сам бував на одному такому авіашоу в Києві, коли був підлітком, і так, там було немало гарних пілотів. То, мабуть, є у нас люди, які вміють літати <сміється>.
Вік: Ти тоді багато обговорював цю історію з друзями, коли вона часто з’являлася в новинах?
Іван: О, так, так, було багато мемів. Був мем із Петром Порошенком у ролі Привида Києва <сміється> — я потім можу тобі надіслати. Це просто смішно. І ми з моїм другом Владом, колишнім однокласником, ми досі підтримуємо зв’язок і залишаємося добрими друзями, — ми обговорювали його подвиги, коли вони відбувалися. Ми ним захоплювалися, але засмутилися, коли почули, що його ліквідували або вбили. Це було сумно, бо всі вірили, що він невразливий. Але, мабуть, знаєш, чим довше триває війна, тим більше людей гине — це просто статистика.
Вік: Тобто ти відчував певний особистий зв’язок із Привидом Києва?
Іван: Хмм. Враховуючи, що я з Києва — певною мірою так. Бо це був, думаю, найбільший символ, для мене особисто, — адже, знову ж таки, я киянин, і все, що відбувалося, відбувалося навколо цього міста, і мені це було ближче, ніж інші символи, скажімо так.
Вік: Виставляли якісь фото Привида Києва чи це більше були чутки?
Іван: Ні, я ніколи не чув, що виставляли його фото. Ніколи не чув, щоб показували його обличчя. Але були якісь публікації, де він сидить у шоломі, і обличчя не видно, у своєму літаку. І були фото на кшталт «готовий до старту» або «готовий до сьогоднішньої, знаєш, зміни чи важкої праці» — щось типу того було написано. Але я пам’ятаю, що було кілька таких публікацій.
Вік: То це Привид Києва сам себе публікував у соціальних мережах чи інші люди писали, що це він?
Іван: Ні-ні-ні, напевно, не він, напевно, це було не селфі. Це було фото зроблене на авіабазі або де він там був, не знаю, але знято збоку, тобто це точно не він сам себе рекламував.
Вік: Добре, і як би ти сказав, що він проник у культуру — тобто опинився, так би мовити, вкорінений у ній? Про нього досі говорять? Ти ще бачиш меми про нього?
Іван: Хм, меми? Так, іноді. Але в хорошому сенсі — ті самі меми з Порошенком, навіть через чотири роки. Коли я це бачу, я не гортаю далі, а просто дивлюся й насолоджуюсь <сміється>. Але я б сказав, що так, після нього з’явилося чимало інших символів, але він був найяскравішим і найвідомішим. Тож люди пам’ятають його, люди точно пам’ятають його, і він — те, що люди пам’ятатимуть навіть після війни, я думаю.
Вік: Добре. Ти згадав про жінку, що кинула банку огірків. Чи міг би ти розповісти про неї, будь ласка?
Іван: О, я не дуже багато пам’ятаю про неї. Пам’ятаю, що <сміється> було фото старої бабусі, яка кидає банку з вікна. Я навіть не бачив дрона, який вона нібито збила, але чув, що збила. Я не знав, наскільки близько має бути дрон, щоб можна було кинути в нього банкою <сміється>.
Ну, звучить як просто символ, тому я не вірю, що вона справді могла влучити, бо треба ще мати досить сильні руки й точність <сміється>. Вона ж бабуся, ну не знаю. Але загалом усі сміялися, і я б сказав, що це добре з точки зору підняття настрою й освітлення буднів. Бо, знаєш, війна — це важко, і щодня люди втрачають людей і друзів. Тож підняти настрій — це дуже добре.
Вік: Чи пам’ятаєш приблизно, коли ця історія з’явилася?
Іван: О-о-о, зовсім не пам’ятаю. Думаю, в першому півріччі війни. Точно не пам’ятаю. Привида Києва пам’ятаю більш-менш коли, а її — ні. Не пам’ятаю, чи вона була до нього чи після. Не пам’ятаю.
Вік: Добре. А пам’ятаєш, звідки ти про неї дізнався?
Іван: О, із TikTok, з новинних каналів і Telegram. Люди її репостили. Вона була дуже популярна, коли, так би мовити, вибухнула. Коли її популярність досягла піку — всі про неї говорили й сміялися, так. Ще була інша історія — про ромів. Можна казати — роми?
Вік: Так.
Іван: Про крадіжку танка в росіян <сміється>. Ну, зазвичай ми звикли, що вони крадуть коней, але вкрасти танк — це вже щось нове, тож усі сміялися. Ще ми чули про, здається, якогось тракториста, який відбуксирував російський танк — тобто теж по суті вкрав танк. Але зі своїм, знаєш, звичайним обладнанням <сміється>, зі своїм звичайним трактором, яким він щодня їздив. Не знаю, як роми ним управляли, бо це дивно — треба знати, де що натискати, це складний пристрій. А от відбуксирувати — більш-менш вірогідно. Хоча, знаєш, розміри трактора проти розмірів танка — танки ж досить важкі, але трактори доволі потужні, не знаю.
Вік: Ти коли-небудь бачив фото, що нібито зображують цих людей або ці події?
Іван: Я бачив — здається, бачив фото того діда, старого, що відбуксирував танк. Нічого про ромів не пам’ятаю, не пам’ятаю, що бачив їхні фото, і думаю, що вони не з тих, хто любить фотографуватися. Вони ходять тихо, як [ім’я приховано] каже <сміється>. Зазвичай такий їхній стиль. Але от старий дід — там, здається, було фото? Хоча, може, помиляюся. Давно це було.
Вік: Ти згадував, що бачиш ці речі у соціальних мережах і обговорюєш їх із друзями. Як думаєш, старше покоління також цікавиться цими історіями?
Іван: Старше покоління — як-от моя мама й люди її віку — напевно, обговорює це менше, бо їм по п’ятдесят, вони зайняті роботою тощо. Але ще старше покоління, як-от моя бабуся, — о, вони обговорюють усе це на лавочці. Цілий день обговорюють <сміється>. Це точно.
Вік: Ти колись розмовляв із бабусею про це?
Іван: Я розмовляв із бабусею. Чув, як вона годинами обговорює це по телефону зі своєю подругою Людою <сміється>. Бабуся — досить балакуча людина, тож думаю, вона обговорювала це не раз.
Вік: Добре, чудово. Ще одна історія, про яку я чув, — про хлопчика, який отримав дрон на Різдво й зміг за його допомогою виявити росіян. Ти чув про таке?
Іван: Так, чув. Я не знав, що він отримав його на Різдво, але пам’ятаю, що так, це був подарунок від батьків. Мабуть, різдвяний, бо ще тривала зима. Різдво, певно, відбулося незадовго до цих подій. Чув, що так, у нього був звичайний дрон із камерою — напевно, такий, яким можна знімати чиєсь весілля, ну, дрон для відео. І так, що він летів кудись убік і виявив росіян. Бо в нас, буквально з перших днів вторгнення, у застосунку «Дія», який є в більшості українців на телефоні, з’явилася кнопка «є ворог». Тобто якщо бачиш якийсь ворожий рух, їхні транспортні засоби або щось пов’язане з ворогами чи просто вибухівку — можна через цей застосунок повідомити, де і що ти побачив. Тож думаю, він повідомив туди, бо не знаю, куди ще технічно можна повідомити, коли цей застосунок знають всі. То, мабуть, він там і повідомив.
Вік: Добре, приблизно знаєш, у якому регіоні України він перебував?
Іван: Це було написано… написано в репортажі, але я вже не пам’ятаю де саме, але це точно було написано, бо там було щось на кшталт «підліток із такого-то міста». Я пам’ятаю, як виглядала стаття, але місто чи регіон, на жаль, вже не пам’ятаю.
Вік: Добре, тобто це був репортаж про реальну подію, з…
Іван: Так, думаю, це було недалеко від Києва, бо ще тривав той період, коли Київ окупували росіяни. Думаю, це було десь навколо Києва, але точно не пам’ятаю.
Вік: Тобто це теж давня історія.
Іван: Так, свого роду давня, так.
Вік: Добре. Ти коли-небудь глибше вивчаєш ці історії? Наприклад, почувши про бабусю з банкою огірків — ти потім гуглив цю історію? Чи просто чекаєш, коли нові деталі самі до тебе доберуться через соціальні мережі або від друзів?
Іван: Не думаю, що я щось гуглив або перевіряв факти, або намагався заглибитися в ту чи іншу історію. Просто обговорював те, що прочитав у своїй стрічці, а іноді друзі повідомляли більше деталей, бо самі десь почули. Але не пам’ятаю, щоб сам намагався заглибитися в якусь конкретну подію й дізнатися більше. Хоча думаю, що намагався перевірити, на якому літаку літав Привид Києва, але модель вже не пам’ятаю. Давно це було, мабуть, це був якийсь Су, але не пам’ятаю — Су-27 чи Су-28, не знаю. У них є лінійка моделей від, здається, двадцятих до тридцяти п’яти чи що там. Тож багато моделей.
Вік: Так. Більшість цих історій — з початку повномасштабного вторгнення. Чи можеш пригадати якусь, що з’явилася, скажімо, за останній рік?
Іван: Треба подумати. Хм. Не пам’ятаю нічого з минулого року, де б у нас з’явився якийсь герой або щось символічне. Думаю, востаннє таке було, може, кілька років тому. Був Пес Патрон. Він був чемпіоном з розмінування. Був той молодий хлопець — Привид Києва, може, після нього — бабуся, яка спалила росіян у туалеті чи щось таке, бо вона — вони прийшли до її хати, і вона додала їм у їжу та напої щось, щоб вони добре посиділи в туалеті…
Вік: Проносне?
Іван: Проносне <сміється>. Добре, то вона дала їм це, і поки вони, знаєш, ходили в туалет, вона зачинила двері й підпалила туалет разом із ними. Але й це відбувалося десь у 22–23 роках, тож жодних нових історій після того я не пам’ятаю.
Думаю, минулого року в нас не було великих успіхів, і я чув більше про місця, які трималися, а не про конкретних людей. Чув про Бахмут — що він тримався довго. Потім якесь інше місто. І йшлося про міста, які, знаєш, росіяни брали, потім ми відвойовували, піднімали прапор. Але без імен, без людей. Просто якийсь загальний успіх, маленька перемога чи щось таке. Без прив’язки до конкретної особи.
Вік: Був якийсь наратив навколо цього? Тобто це подавалося більш фактологічно — взяли місто, потім відвоювали — чи все ж таки з певною оповіддю?
Іван: Щось подібне, щось подібне. Було типу: «Росіяни взяли місто, нам вдалося відбити їх, ми підняли прапор, місто під нашим контролем». Потім через кілька тижнів-місяців росіяни, знаєш, знову тиснули на місто. Ми переходили до іншого міста, починали його обороняти, і все повторювалося. Тож, думаю, на жаль, минулого року в нас не було великих успіхів, ми втрачаємо землі, і не думаю, що в медіа з’являється багато символів.
Вік: Ти коли-небудь чуєш якісь примітні — крім загибелі — вчинки російських солдатів?
Іван: Чув хіба що про російських солдатів, які часом кінчають із собою. Але не думаю, що це яскраві історії, та й наші солдати теж так іноді роблять. От, може, кілька тижнів тому — або місяців, не пам’ятаю — бачив відео, де російський солдат у траншеї, і з дрона щось скинули, воно вибухнуло. Думаю, він отримав досить серйозне поранення. Тоді вирішив покінчити з собою — мабуть, зрозумів, що не вибереться. І ось, це єдиний «подвиг» російських солдатів, що я бачив. Я не чув про їхніх героїв чи про те, що вони роблять щось велике <сміється>. Напевно, якісь історії є.
Вік: Я не чула про людей, які гинуть незвичайним способом, але ніколи нічого прив’язаного до конкретної людини, суто загально…
Іван: Подвиги росіян, про які я чув, — це відрубування рук українським солдатам або відрубування їм тестікул. Ось такі подвиги вони вміють, але нічого нормального й людяного зробити не можуть. Тож нічого хорошого про них я ніколи не чув, на жаль.
Вік: Отже, повертаючись до трохи більш веселих речей…
Іван: О, а ще один подвиг! Був російський солдат, який успішно вкрав російський вертоліт і привів його на українську авіабазу. Ось тобі один герой!
Вік: Гадаю, так, —
Іван: Думаю, він отримав багато грошей <сміється> і щось на кшталт громадянства або захисту — не пам’ятаю точно що, але йому гарантували, що його не будуть переслідувати і не посадять у в’язницю відразу після того, як він пригонить вертоліт. І так, він розбагатів, отримав громадянство — думаю, він-він для нього. І так, він для нас скоріше герой! Тож, гадаю, росіяни ним не надто захоплюються.
Вік: Люди зробили про нього меми?
Іван: Здається, бачив якийсь мем-картинку <сміється> — з «у мене є», «у тебе є», «обмін»…
Вік: Пропозиція про обмін?
Іван: Так, так, так! <сміється> Той хлопець, але не думаю, що було багато різних мемів. Ну і так, це єдина хороша історія про росіян, яку я пам’ятаю за ці 4 роки <сміється>.
Вік: Ти раніше згадував про Патрона. Чи міг би ти розповісти про нього трохи більше?
Іван: Не знаю, як він з’явився. Був собака, рассел-тер’єр?
Вік: Так, здається, джек-рассел.
Іван: Так, джек-рассел. І раптом він став популярним, бо ніби працював у групі з розмінування. І він мав прізвисько — або як це називається?
Вік: Так, прізвисько.
Іван: Прізвисько Патрон. І це смішно, бо «Пес Патрон» звучить досить кумедно, і хтось склав про нього пісню, і раптом цей пес з’явився скрізь. У нас з’явилося багато мерчу з ним. Я бачив якогось хлопця в костюмі Пса Патрона на весь зріст, що вітав когось із днем народження. Треба так зробити для [ім’я приховано] <сміється>.
Вік: Добре.
Іван: То це був такий величезний костюм, метрів два заввишки <сміється>. І так, я бачив шкарпетки з цим псом. Бачив футболки. Бачив сірники з логотипом Пса Патрона. Тож він якось перетворився на бренд. І я не знав, що цей пес робив, але, мабуть, він був дуже успішним собакою-мінером, поки не зник із медіапростору. Сподіваюся, він пішов на заслужений відпочинок, а не, знаєш, підірвався <сміється>.
Вік: Так, так.
Іван: Отже, сподіваюся, собака живий-здоровий. І ще — здається, я бачив відео, де Президент зустрічається з цим псом!
Вік: Добре <сміється>
Іван: Не жартую! Думаю, бачив Зеленського, якому хтось приводить цього пса. Він тримає і гладить його. Тобто, ну, цей пес був до смішного популярний.
Вік: Ти бачив мерч з іншими людьми, про яких ми говорили?
Іван: Мабуть, шкарпетки з Привидом Києва на реактивному літаку, що показує великий палець угору. Думаю, це все — більше нічого не бачив, але, гадаю, Привид Києва, мабуть, також був на футболці. А Пес Патрон, Пес Патрон — найбільш продавана річ.
Вік: Ніяких футболок із зображенням бабусь?
Іван: Було багато реміксів на Пса Патрона. Робили ремікс пісні Lana Del Rey, де Пес Патрон. Робили щось на кшталт Pixies з Псом Патроном. Робили Arctic Monkeys з Псом Патроном. Можу надіслати тобі це.
Вік: Звичайно.
Іван: Абсолютне божевілля — ціла добірка міксів та реміксів пісні Пса Патрона зроблених за допомогою ШІ. Треба послухати <починає наспівувати пісню Пса Патрона та сміється>. Я досі пам’ятаю щось із цього, не знаю чому. Може, він символ нашої фурі-спільноти <сміється>. Не впевнений — хтось, хто є її частиною, міг би підтвердити, але, мабуть, так <сміється>. Я, на жаль, не належу до неї, тож не можу сказати напевно <сміється>. Але він міг би бути нею. Цілком міг.
Вік: Ти сам, так би мовити, — чи ставав ти свідком якогось із цих народних героїв або чогось захопливого, — адже ти був у Києві на самому початку повномасштабного вторгнення…
Іван: Скажу тобі, чого я був свідком. Я спостерігав вибух популяції джек-рассел-тер’єрів у Троєщині…
Вік: <сміється>
Іван: Не жартую. Ці собаки з’явилися скрізь. Всі купили цього собаку. Якщо бачиш маленьке цуценя на вулиці, то 7 разів із 10 — це джек-рассел. Люди почали активно їх купувати. Вони милі собаки.
Вік: Як думаєш, чи зросла популярність банок із огірками?
Іван: Я завжди їх любив <сміється>. Мабуть, так. Можливо. Але я завжди любив мариновані огірки, і моя бабуся їх робить, тож я не купую. Просто, знаєш, прошу бабусю.
Вік: Ти коли-небудь чуєш якісь, скажімо, забобони, що виникли під час війни? Наприклад, один знайомий солдат розповідав мені, що ніби існує переконання: якщо займешся сексом із потворною дівчиною, проживеш ще рік.
Іван: Хм. Я такого не чув. Думаю, ти якраз мені про це згадувала, і я почув це, мабуть, від тебе, але про якісь інші українські забобони не чув. В українській культурі є вже чимало забобонів. Є, наприклад, такий: якщо виходиш із дому і повертаєшся, бо щось забув, — треба подивитися в дзеркало. Тоді відженеш неудачу. Якщо забудеш подивитися в дзеркало — буде погана удача. Якщо подивився — все гаразд. Ну і, звичайно, загальновідомі — чорний кіт перебіг дорогу, проходити під драбиною, розбити дзеркало, розсипати сіль, щось в такому дусі. Так, люди в це вірять. Українці загалом досить забобонні й водночас релігійні, думаю, одне йде з іншим.
Вік: Тобто ніяких нових забобонів навколо, не знаю, сирен чи солдатів?
Іван: Не думаю. У мене є лише один друг, із яким я більш-менш активно спілкуюся і який є солдатом, і не пам’ятаю, щоб він розповідав якісь забобони. Хм. Можу запитати його, але сам нічого не пам’ятаю.
Вік: Добре, чудово, думаю, це всі мої запитання — якщо тільки не згадаєш ще щось, якусь іншу історію, що може спасти на думку?
Іван: Думаю, ні, може, щось пригадаю і зателефоную, щоб ти записала, але, мабуть, зараз ні, нічого не пригадую.
Вік: Добре, дякую.
Leave a Reply