In English: Daria from Melitopol
В: З якої ти частини України?
Д: Запоріжжя, ну, Запорізька область. Ближче… ну, не зовсім близько до Криму. Біля Азовського моря, якщо бути точною. Мелітополь, типу, може ви знаєте?
В: Тож, протягом цього часу, ви, напевно, мали деякий інформаційний блекаут, не могли сильно комунікувати з людьми окупованих територій?
Д: Та. Ну, з цим було трохи важко, насправді, бо перші… Ну, ми там пробули до серпня-місяця, і перші місяці вони ставили глушилки, тобто не було мобільного зв’язку, інтернету, ні вайфаю, ні такого… вони ставили глушилки і, наскільки я пам’ятаю, танками обривали провода, там оптоволокно, вся ця штука. Тому та, не було зв’язку, буквально шістнадцяте століття. Тобто, у нас там містечко населенням десь одинадцять тисяч, і ти одразу домовляєшся про наступну зустріч. Якщо ти розминувся, ну все.
В: Люди могли вільно пересуватися містечком, чи мали залишатися вдома?
Д: Ну, по-перше, комендантська година там починалася десь в сьомій чи шостій вечора, це по-перше. По-друге, люди боялися, тобто перші місяці намагалася сидіти вдома, а потім вже почали так пересуватися, але потім, коли я вже виїхала, і до мене так шматками доходить інформація, бо, ну, знову ж таки, зараз закрите сполучення, то там дуже багато понаїхало. Тобто, умовно, ти коли з дому вийшов, дійшов там до якогось місця призначення, то ти максимум три людини своїх знайдеш. Бо понаприїхало цих… буряти – ні, бо буряти там тільки військові… ну просто рососіянці оці приїхали, їх дохеріща. Найбільше, що мене бісить просто неймовірно – в Мелітополі був величезний…
[..]
В: Тож, повертаючись до часу в окупації, якщо ми можемо про це поговорити. Як довго ти жила на окупованих територіях, і як саме ти їх покинула? Чи та територія була досі окупована, коли ти її покидала?
Д: Я там пробула півроку, знову ж таки, до серпня-місяця. На момент виїзду була окупація, і зараз там окупація. Як виїжджала… через Василівку. Там було два шляха – через Василівку, село таке там в нас є, Запоріжжя і далі там по Україні, або через Крим. Зараз і той, і той шлях закритий, туди не впускають і не випускають абсолютно.
Виїжджали, насправді, це… як би так цензурно виразитися… це був піздец. Обіцяли зелені коридори, шо українська сторона якось домовиться з росіянами, буде зелений коридор, і будуть там автобусами, наприклад, вивозити. Я не знаю… я пишу мемуари про це все, і я навіть гуглила про це інформацію, як було по Україні, то там, по-моєму, лише на Сумському напрямку був один-єдиний зелений коридор.
Але в моєму районі, на Запорізькому напрямку, не було цих зелених коридорів. Всі виїжджали своїми силами: в кого є своя машина – супер, хто немає – той платить ахуїтельні гроші. Ми, по-моєму, платили 6 тисяч гривень за виїзд, але я знаю, що в перші місяці в Маріуполі все було в баксах, і приблизно стільки ж, там, 8-14 тисяч баксів. Там як це працювало: ти мав знайти людину, перевізника на легковій машині, виїжджаєш і йому платиш. Ну там по-моєму ми за всю родину 6 тисяч платили, не за кожного. Але вже не згадаю. І знайти перевізника було складно. Ми намагалися виїхати два чи три рази перед тим, як в нас це вийшло, бо в останній момент вони, деякі з них, просто відмовлялися.
І виїхати це, насправді, було важко. По-перше, ми дуже боялися. Ми не виїжджали до останнього, бо дуже зіграла психологічна, як би це сказати… складова. По-перше, ми боялися покинути все, що в нас є, бо ми з батьком вдвох той будинок 18 років будували, я навчилася робити опалення, заливати опалубку, паяти труби…(сміється) і ще багато всього такого. Тому нам це було важко покинути, плюс і мама, і бабуся працювали там в лікарні. На всю Акимівку два невропатолога: моя мама і моя бабуся.
Ну, і ми до останнього не знали, виїжджати чи не виїжджати. Плюс, люди, які не були в окупації, тобто там, хрещений, який переїхав до Львова ще 7 років тому, і моя хрещена в Ізраїлі, мене це дуже дратувало… моя хрещена, ну… довела мою маму до реанімації своїм психологічним тиском, типу «Виїжджай, твоїх дітей будуть ґвалтувати в тебе на очах, вирізати їм очі, всьо, вабще піздец буде». І так кожний день. А мама думає, виїжджати чи не виїжджати, двоє дітей, дівчат, тим паче, що дєлать взагалі. От… Ще там казали, «Там будуть вас і вбивати, і будуть відрізані руки висіти на деревах», вже не памятаю, хтось з родини казав, знову ж таки, не з окупації. Було дуже страшно. По-перше, ми не знали, як там буде під час виїзду.
На той час я зустрічалася з іншим хлопцем, і він виїхав першим, за місяць до мене. То в мене така істерика була, я там весь день просто плакала, бо що я точно знаю, так це те, що росіяни дуже люблять пускати кулеметні черги по машинам. Вони кажуть «щасливої дороги», а потім…
В: Так… я бачила в Києві виставку з машиною, на якій було написано «Діти», яка була вкрита дірками від куль…
Д: Ми, коли Василівку проїжджали, це абсолютно вимерше село було, там всі будинки наскрізь простріляні. Або покинуті машини.. я вже не пам’ятаю, чи то вони були спалені, чи просто були покинуті, але я не думаю, шо вони настільки давно там лежать, шось з ними зробили. (павза)
Ми вже вирішили виїжджати. Бо колаборанти ходили по будинках і казали записувати дітей в нову російську школу, а як не будете записувати, то ювенальні служби їх вилучать, а куди вже ті діти дінуться… хто його знає. Тому ми вирішили виїжджати, бо батьки розуміли, що нам треба дати нормальну освіту, бо в російській школі уроки «о важном» і все, це все, шо там є, там не буде освіти.
Ну, можу більш подробно розповісти про сам виїзд, як все відбувалося, якщо цікаво.
В: Так, так.
Д: Це була… заправка. Це був серпень-місяць, спека неймовірна просто, єдине що добре, що сама заправка працювала, там зробили як міні-кафе, там можна було купити воду, поїсти, ми там обливалися холодною водою, бо це було нереально – ми там стояли з самого ранку до п’ятої вечора, але нам пощастило, що нас випустили в той же день, бо багатьох там тримали буквально днями. Просто, там як було: сто сорок п’ять колон, в кожній колоні по десять машин. В той день як ми виїжджали. Порахуй, скільки машин, це десь тисяча чотириста п’ятдесят машин… а скільки там людей, плюс обабіч дороги колона цих, вантажівок.
В: Багато людей вирішили покинути окупацію саме тоді?
Д: Чесно, я не знаю, бо там не лише з Акимівки виїжджали, ще з прилеглих сіл, можливо, інших міст по типу Бердянська, бо напевно Василівка була на той час єдиним шляхом, тому напевно було так багато машин.
І кожну колону досматрювали по 40 хвилин. І там ще був такий мужик, кончений абсолютно, з десятої колони. Ми були у восьмій, він був у десятій, і я щось ходила туда-сюда, ну бо неможливо весь день просидіти в машині, ну, спека. Він ходив, казав «все, розвертайтесь, сьодні випускать не будуть». Ну, думаю, ну блін, якби вже не випускали, прийшов би цей руснявий військовий, він би сказав. Я потім підійшла до нашого перевізника, сказала цю інформацію, він сказав «нє, це так не працює, тут все по спискам, навіть якщо ми вирішимо повернутися, вийти з цієї колони, все одно швидше не проїдемо».
Ну, мені просто стало цікаво, це росіянці, в них немає якоїсь… нормальної структурованої поведінки, чому це все по списках, прям чотко все працює? Наскільки мені сказали, то просто до того на цьому ґрунті вже була перестрілка, тому вирішили все таки по списках. Наскільки я знаю, потім по тій десятій колоні пускали вогонь. Можливо, через цього мужика. Я майже впевнена в цьому.
До речі, всім, з якими я розмовляю про окупацію, я задаю одне питання: на вашу думку, за думкою росіянців-військових, повноцінна жінка – це яка жінка? Повноцінна жінка – це жінка заміжня. От ми неповноцінні.
В: То росіяни шукають одружених жінок?
Д: Нє, ну от стоїть автобус. Там були діти, жінки, все таке. І вони просто питають «скільки в автобусі повноцінних жінок?». Так, це було дуже дивно…
В: То це просто російська термінологія?
Д: Да. Це не перекладається для нормальних мізків. Шо ще там такого було, цікавого… вони робили, типу, обшук, дивлячись на статки. Перед нами стояла родина, в якої було два породистих, таких відгодованих, кота, прям. І мене так вибісило… вони цими своїми брудними руками відкривають там валізи, сумки, лазять в них, це піздець. У нас просто, ми вивозили кота, його звали скорочено Жора, він просто був маленький, майже лисий, в нього були дуже такі великі вуха, карочє він був страшний ужас. Нас не передивлялись, ми сказали «це найкраще, що ми вивозимо, більше в нас нічого нема» і він такий «окей».
Хоча, нам було що вивозити, просто нам сказали, що нема сенсу з собою щось брати, типу там техніка, щось цінне, бо вони забирають. Наскільки це правда, я не знаю, просто мені здається, що це залежить саме які військові тобі попадуться і де саме ти виїжджаєш. Бо ми ще так, легко отдєлалісь. Типу, я знаю, що на інших напрямках, в тому ж самому Маріуполі, були ці… не лагєря… фільтраційні табори. У нас на Василівці не було. Бабуся моя виїжджала через Крим. Там, їдеш на Крим, потім буквально в росію, і з росії вже, наприклад, в Грузію, а з Грузії вже в Європу, або в Україну, а вона в Ізраїль поїхала. Якось так. Ну, про день виїзду це мабуть все, що можу сказати.
В: Скільки років було тобі і твоїй сестрі, коли ви виїжджали?
Д: Мені 15, Лізі, напевно, 13.
В: Ви поїхали одразу до Львова, чи кудись ще?
Д: Ні. У Львів я переїхала три роки тому, ну, два з половиною роки, а до того рік прожила в Запоріжжі, а вони досі в Запоріжжі.
В: Ти приїхала сюди, щоб навчатися в університеті?
Д: Так.
В: Коли ти покинула окуповані території, чи був у тебе великий шок інформації, що багато інформації навалилося?
Д: Та я б не сказала.
В: Чи було важко адаптуватися до більш нормального життя?
Д: Було й тоді, навіть зараз. По-перше, в Запоріжжі в мене й до того ментал проблемс були, потім я ше зароботала собі ПТСР жорсткий, я і зараз дуже боюся все що схоже на вибухи, гучні, різкі звуки, в мене може легко початися панічка, хоч я і сиділа на антидепресантах, ну… мені це не дуже допомогло. Просто, ПТСР в мене з’явилося, бо в Запоріжжі, воно доволі близько, це прифронтове місто, в нього є статус такий, там спочатку прилітає, ну, вибух, а потім починається тривога, і ти не знаєш, чи ще щось прилетить. І навіть зараз часто я себе почуваю білою вороною, або якоюсь, знаєш, зайвою, хоча я тут знову ж таки 2.5 роки живу, бо деякі люди досі мені просто взривають мозок. Львівяни, саме.
В: Бо вони не розуміють, через що ти пройшла?
Д: Ну, і це теж. Наприклад, важко порахувати, скільки мені задавали тупих питань, або просто якісь тупі коментарі, по типу, я щось розказую, заходить мова, я кажу «ні, я не зі Львова, я з Запоріжжя», вони такі…(павза) «ти не зі Львова???». Я кажу «прікіньте!». По мені, шо, не видно, що я не зі Львова, у мене на лобі має бути написано? Мене це так дратує, ужас.
І це тільки одне з таких тупих питань. Шо мене теж дратує, і така ситуація є що у Львові, що у Запоріжжі. Я тільки відкриваю свого рота, там, люди дізнаються, що я не зі Львова, кажуть «у вас така гарна українська, так і не скажеш, що ви зі Сходу». Да. Там, в Запоріжжі, я, наприклад, шось в Епіцентрі була, підходжу до цього, як це називається… куточок, де ти можеш будь-шо спитати у консультантів. Я вже тут доволі довго живу, вже звичка шось питати українською. А вони на мене дивляться так, ніби я китайською розмовляю. З отаким фейсом. Я питаю ше раз. Він так само на мене дивиться. Я думаю… живем в Україні, якою мовою я маю до тебе звертатися? Шо ти на мене дивишся так, наче я інопрешеленець якийсь?
Ще була кончена ситуація у мене в університеті один раз, з викладачем вищої математики. Я ж не одразу поступила, я брала цей, gap year. І він каже «я бачу, що у вас не очєнь виходить вища математика, ви що, випускниця минулого року?». Я кажу «да». І він з таким лицем типу «то шо ви були в Німеччині, да, ха-ха-ха?». Я кажу «в окупації я блять була». Він як на очєльнік присів, такий «реально???», я кажу «реально». Далі було ще тупєйше питання просто: «а шо, страшно було?». Нє, блять, весело! «І шо, не було світла і інтєрнєта?». Нє, не було!(сміється).
У нас там були студенти-медики, то вони як здавали екзамени: вони їхали десь в ліс, бо глушилки десь якось пропускали, якусь площу, і вони їхали туда, взбиралися десь на гору, або по путі на Кирилівку, там в одному місці, типу, глушилка не діставала на трасі. І там вони зупинялися, там здавали тести, і так вчилися в медичному університеті! В лісу, буквально. Так і жили.
В: А що б ти хотіла, щоб люди питали? Чи хотіла б, щось нічого не питали?
Д: В плані?
В: Ну, про окупацію.
Д: Я не хочу, щоб мені задавали тупих питань. Я розумію, що люди, які не були в окупації, не розуміють, як це, але можна прям просто спитати: «як там було?». Або, ну, в ідеалі, «А чи можна в тебе це спитати? Чи нормально тобі про це говорити?», ну, це прям в ідеалі. Якщо їх цікавить, як там було, можна на секундочку включити свій мозок та сформувати по-нормальному питання, а не в обличчя мені «Там було страшно?», «А був інтєрнєт?». Ну, мені здається що це просто доволі очевидно, що там було страшно і не було інтернету перші три місяці, це і так зрозуміло.
В: То люди просто питають тупі питання, коли хочуть говорити про окупацію?
Д: Так.
В: В окупації, ти все одно мала якийсь зв’язок з людьми поза нею?
Д: Ну, насправді, небагато людей у мене загалом тут, в Україні, було, небагато знайомих. Фактично, ми могли спілкуватися, але не сильно часто і не сильно довго.
В: Коли твій хлопець тоді покинув окупацію раніше за тебе, чи ти змогла з ним сконтактувати, що все добре?
Д: Так, він мені одразу відписав, як тільки виїхав в Україну, що він цілий, моєму щастю не було просто меж. Там до речі є така кончена історія, повязана з цим всім, ну, з начальником моєї мами, як він реагував на це все. Короче, в день, коли він виїжджав, як я сказала, в мене була лютєйша істерика, я дуже боялася, що їх там просто вб’ють, і це було доволі резонно, переживати за це. І мама каже своєму начальнику: «Відпусти мене раніше, мені треба заспокоїти доньку», а ми всі були близько знайомі достатньо. Він каже: «Нє, ти шо будеш їй соплі до сорока років підтирать?». Вона каже: «Так! Це моя дитина, якщо треба буде, то буду підтирать соплі!». Просто прікол в том, що йому був на руку прихід росії, бо він був боржником в Україні. І він такий: «Нє, не буду я тебе відпускать, ну шо там, ну поплаче, та й хєр з ним».
В: То він лишився там і жив довго і щасливо?
Д: Начальник? Ну, напевно. Я з ним не маю, на щастя, зв’язку.
В: Ти колись розглядала те, щоб покинути Україну після того, як покинула окупацію?
Д: Нє. Тут до речі от в цьому плані я теж почуваюся іноді білою вороною. Я якось спілкувалася з однокурсниками, і вони розмовляли про те, хто куди хотів би виїхати, там, Канада, США і так далі. І питають в мене: «а куди ти хочеш?». Кажу: «Нікуда». Ну, тут моє місце. Вони кажуть: «Всмислє, а всмислє ти не хочеш поїхати?». Кажу «це моя Батьківщина, тут моє місце, я не бачу себе за кордоном». Хоча, за отого хлопця свого, я мала вже вийти заміж і вже бути в Німеччині(сміється). Але не склалося, і я зрозуміла, що моє місце тут.
В: То він зміг покинути Україну після того, як покинув окупацію?
Д: Та. Він десь рік жив у Дніпропетровській області, а потім, перед тим, як йому виповнилося 18, він поїхав в Німеччину.
В: Бо він досі достатньо молодий, щоб покинути Україну.
Д: Так. Ще випускали в ці бородаті врємєна.
В: Тож, поки ти була в окупації, що саме тебе тримало, підтримувало моральний дух?
Д: Ну… по-перше, те, що мій хлопець був поряд. Це перше кохання, вся хєрня. Ми з ним багато бачилися, ну і так, як це біля моря, то ми їздили там, на море, один раз, але на 5 хвилин. Бо на це неможливо було дивитися.
Ну… В тому плані, що Кирилівка – це курортне місто, куди раніше з усієї України приїжджали, там просто яблуку не було, де впасти. Ремонт там робився раз на півроку, все свєркало і було гучно, це місце жило. А як ми приїхали… людей нема взагалі, абсолютно, ноль. Вигоревші вивіски, лунапарк розібрали, нікого немає, періодично там десь танки стоять, ну, дві якісь кафешки стояли, людей було мало. На це було просто неможливо дивитися, тому ми їздили там на річку, на лиман.
Хоча нас там один раз мало не застрелили. Ми просто з-за куща вийшли, поїхали на лиман, з-за куща вийшли, і там стояла табличка, типу «Стій, стрелять буду», ми охуїли, і ми жоско почали отступать назад(сміється). Ми там просто гуляли, там, на тобі, табличка. На лимані, там нема нічого! Хоча те, що я зі сміхом розповідаю, не значить, що мені смішно і весело. Мені больно і обідно за цю хуйню.
В: Ти хотіла б щось сказати іноземцям наостанок?
Д: Треба подумать… Просто, ну, не знаю. Не забувати про нас. Розуміти, що якщо поляжемо ми, то багато, ну, на мою думку, багато європейських країн поляжуть слідом. Польща, як мінімум, і усі такі не дуже великі країни, які не дуже готові до війни. Вони дуже швидко поляжуть, тому не треба про нас забувати. При можливості, підтримувати, якось так. І при можливості, поширювати справжній стан ситуації, бо багато людей навіть не можуть відрізнити росію від України.
Leave a Reply